History Історія

Київський відділ – найстаріший в Українському географічному товаристві, який веде свій відлік від створеного 13 лютого 1873 року в Києві Південно-Західного відділу Імператорського Руського географічного товариства. Передумовами його створення було поширення географічних досліджень, з одного боку, та ініціатива вчених і керівництва міста і регіону щодо заснування окремого відділення, з іншого. 

1872 року генерал-губернатор Південно-Західного краю О. Дондуков-Корсаков вів листування з віце-президентом Імператорського Руського географічного товариства Ф. Літке та міністром внутрішніх справ О. Тімашовим з приводу відкриття Південно-Західного відділу. Ініціаторами заснування Відділу стали відомі вчені та громадські діячі – П. Чубинський, М. Лисенко, П. Житецький, О. Русов, Ф. Вовк, М. Юзефович, В. Шульгін та інші, які розробили проект статуту, визначили головні напрями діяльності та організаційну структуру.

Будівля Київської контори Державного банку, де відбулося перше засідання Відділу 

Першим Головою Київського Відділу став Григорій Галаган, громадський діяч, юрист, землевласник, а керуючим справами та секретарем – Павло Чубинський, а у 1875 році відділ очолив Володимир Антонович (П. Чубинський – заступник). У відділі було три категорії працівників – дійсні члени, співробітники та “соревнователи” (благодійники). Відділ існував на членські внески та кошти меценатів. На кінець 1873 року до Відділу входило 102 дійсних члени, більша половина з яких – 57 дійсних членів перебували в Києві. При Відділі було засновано бібліотеку (налічувала понад тисячу наукових видань) та музей (близько 3 тис. експонатів). 

Керівники Південно-Західного відділу Руського Географічного Товариства П. Чубинський, Г. Галаган, В. Антонович

Головними напрямами діяльності відділу були етнографічні та статистичні дослідження. Відділом було опубліковано два томи “Записок Південно-Західного відділу”, в яких вміщені матеріали засідань, результати статистичних, етнографічних та економічних досліджень (зокрема, дослідження О. Клосовського про клімат Києва, бібліографічний покажчик праць О. Роговича, присвячений природі Київщини тощо), проведено одноденний перепис населення Києва (за результатами якого опубліковану книгу “Київ та його передмістя: Шулявка, Солом’янка з Протасовим Яром, Байкова гора та Деміївка з Саперною слобідкою за переписом 2 березня 1874 року…”), проведено у Києві ІІІ археологічний з’їзд, видавалося багатотомне видання “Праць етнографічно-статистичної експедиції у Південно-Західний край” (під керівництвом П.Чубинського), складено ґрунтовну програму комплексного краєзнавчого дослідження території України, велася значна просвітницька діяльність. В газеті “Київський Телеграф” члени Відділу широко висвітлювалися результати досліджень, зокрема “Про житло бідного населення Києва”, “Квартирне питання у Києві”, “Жіноча праця в Києві” тощо.

Засідання Південно-Західного відділу 

Члени Південно-Західного відділу взяли участь у Міжнародному географічному конгресі, що проходив 1874 року в Парижі, зокрема, на географічну виставку свої реферати представили В. Антонович (“Про ремісничу і фабричну виробничу діяльність у Південно-Західному краї в кінці XVIII ст.”), М. Яснопольський (“Про умови торгівлі Південно-Західного краю і Малоросії з північно-західними і особливо польськими ринками”), О. Клосовський (“Деякі дані для кліматології м. Києва”), О. Русов (“Російські тракти кінця XVII і XVIII ст.” та “Деякі дані про Дніпро із атласу кінця минулого століття”).

«За особливо корисну працю» в експедиціях, споряджених Відділом, П. Чубинський був нагороджений золотою медаллю Руського географічного товариства (1873) та золотою медаллю виставки Міжнародного географічного конгресу в Парижі (1875).

Звинувачення Південно-Західного відділу В. Шульгіним, М. Юзефовичим в українофільстві (останній публічно оголосив про вихід з Товариства) похитнуло його позиції, а Емський указ 1876 року ліквідував Південно-Західний відділ, його активні учасники зазнали переслідувань. П. Чубинського як «невиправного і небезпечного агітатора» було вислано за межі України, закрито газету “Київський телеграф”, музей, бібліотеку і архів Відділу було передано Церковно-археологічному товариству при Київській духовній академії. На момент закриття в Південно-Західному відділу налічувалось близько 200 осіб. Під час проведення в Києві з’їзду природодослідників і лікарів 1898 року було порушено питання про утворення Південного відділу Руського географічного товариства в межах території України. Проте спроба була невдалою.

До 1947 року не було Географічного товариства України, проте організовувалися різноманітні географічні інституції. 1947 року у Києві було організовано Український філіал Географічного Товариства СРСР. 1957 року у Києві відбулася перша республіканська конференція, яка об’єднала всі організації Географічного товариства СРСР на території України в Українське географічне товариство і затвердила проект статуту, а через два роки Українське географічне товариство (згодом Географічне товариство УРСР) прийнято до складу Академії наук УРСР. Головними напрямами роботи київських географів у 1950-х роках були фізико-географічне районування України для цілей сільського господарства, економіко-географічне районування, картографування території республіки, охорона природи, поліпшення викладання географії в середній та вищій школі. На початок 1960 року на обліку в Центральній організації (Київському відділі) перебувало 305 дійсних членів. 

1960 року на ІІ конференції Українського географічного товариства серед інших були поставлені завдання створення інституту географії в системі АН УРСР, організації Українського географічного журналу (що було реалізовано лише на початку 1990-х років), бібліотеки Товариства, Географічного музею, розширення підготовки в Україні висококваліфікованих географів, сприяння поліпшенню викладання в середній школі, організації зарубіжних екскурсій членів Товариства з метою підвищення їх кваліфікації, ширшого розгортання популяризації географічних знань. Цього ж року у Києві відбувся ІІІ з’їзд Географічного товариства СРСР, в роботі якого брало участь близько 1000 осіб. Головний лейтмотив з’їзду – зміцнення зв’язку географії з практикою народного господарства країни. Якщо на І і ІІ з’їздах географів СРСР від України не було жодної доповіді, то на ІІІ з’їзді було представлено 8 доповідей із 40. 

1964 року у Києві було проведено І з'їзд Українського географічного товариства. Головні напрями географічних досліджень, що обговорювалися на з’їзді – перспективи розвитку і розміщення народного господарства України, комплексне використання водних ресурсів, активний вплив на атмосферні процеси, тематичне картографування території республіки, підготовка географічних кадрів у вузах та викладання географії в загальноосвітній школі. 

 Президенти Українського Географічного Товариства професор П. Заморій та член-кореспондент АН УРСР О. Маринич

1985 року у Києві відбувся VIII з’їзд Географічного Товариства СРСР, на якому були підняті важливі питання щодо загроз престижу географічної науки, необхідність її орієнтації на забезпечення потреб планування, проектування, розробку і реалізацію комплексних цільових програм. 

1992 року рішенням конференції Географічного товариства УРСР у Рівному воно було перейменовано на Українське географічне товариство, оновлений статут якого зареєстрований Міністерством юстиції України 4 червня 1993 року. 1995 року у Києві відбувся VII з'їзд Українського географічного товариства під гаслом «Думай про майбутнє. Дбай про природу». Х ювілейний з'їзд УГТ також було проведено в Києві у 2008 році. Він проходив під гаслом «Географія в інформаційному суспільстві». У 1990-х роках Київський відділ очолювали професори М. Гродзинський, Л. Малишева, з 1997 року – В. Пащенко, з 2012 – К. Мезенцев. Нині до складу Київського відділу входить понад 320 членів. 

 Керівники Київського відділу Українського географічного товариства член-кореспондент НАН України М. Гродзинський та професор В. Пащенко

Київську географічну громаду в керівництві УГТ представляють Почесний Президент Товариства П. Шищенко та Президент Товариства Я. Олійник, віце-президенти Л. Руденко, В. Олещенко та С. Бортник (Головний вчений секретар УГТ). Серед київський географів – академік НАН України Л. Руденко, члени-кореспонденти НАН України М. Гродзинський та В. Осадчий, члени-кореспонденти НАПН України П. Шищенко та Я. Олійник. Київські географи – лауреати Державної премії України в галузі науки і техніки за цикл робіт «Географічні основи регіонального природокористування» (І. Горленко, О. Маринич, М. Паламарчук, Г. Пархоменко, Л. Руденко, П. Шищенко, М. Щербань, 1993), за роботу «Національний атлас України (методологія і практика розробки)» (В. Палієнко, Т. Козаченко, В. Разов, В. Чабанюк, А. Бочковська, Р. Сосса, І. Руденко, Л. Веклич, 2009).

Група київських географів на ІХ з’їзді УГТ у Чернівцях

 Президент УГТ П. Шищенко та віце-президенти Я. Олійник і С. Бортник  на відкритті Х з’їзду Товариства у Києві

 Голова Київського відділу УГТ В. Пащенко та віце-президент Товариства Л. Руденко на Х з’їзді Товариства в Києві

Університетська географічна освіта і наука

Географічні дослідження у Києві проводилися на фізико-математичному відділенні Університету Святого Володимира з часу його заснування 1834 року. Тут функціонувала кафедра фізичної географії, пізніше – географії (якою керували П. Броунов, Й. Косоногов, П. Тутковський). При Університеті 1855 року було створено метеорологічну обсерваторію (в різні часи якою керували Е. Кнорр, М. Талізін, М. Авенуріус, А. Клоссовський, П. Броунов, Й. Косоногов, Б. Срезневський), 1869 р. – Київське товариство дослідників природи, у 1851-64 роках функціонувала Комісія для опису губерній Київського навчального округу (серед чотирьох відділів якої – географічний). 

Фундатори географічної науки академіки  Й. Косоногов, П. Тутковський, Б. Срезневський, Є. Оппоков, К. Воблий

1917 року викладачі Київського університету організували перший на теренах Російської імперії Київський географічний інститут на чолі з професором П. Тутковським. Інститут мав відділення фізичної, культурної та економічної географії. 1919 року за рішенням Ради комісарів вузів Київський географічний інститут було приєднано до фізико-математичного факультету Київського університету. 

Протягом 1920-х – початку 1930-х років тривали перманентні експерименти із вищою освітою. З 1921 у Вищому інституті народної освіти (згодом трансформованому у Київський інститут народної освіти, що постав на місці ліквідованого Київського університету) на факультеті соцвиховання діяв географічний підвідділ шкільного відділення з природничо- та економіко-географічним циклами, а на факультету профосвіти природничо-географічний відділ, а з 1929 р. – окремий геолого-географічний відділ. У Київському політехнічному інституті Є. Оппоков організував першу в Україні кафедру гідрології, згодом кафедра гідрології.

1933 року було відновлено Київський державний університет, в якому створено геолого-географічний факультет, а з вересня 1944 року організовано окремий географічний факультет. Ліквідований 1934 року у Харкові Інститут географії та картографії 1940 року було приєднано до Київського державного університету як Науково-дослідний Інститут географії (проіснував до 1952 року).

Перший випуск географів Київського державного університету, 1938 рік

У створеному у 1933 році педагогічному інституті (з 1934 року – Київський державний педагогічний інститут імені М. Горького) було організовано географічний відділ, з наступного року – географічний факультет. 1956 року географічний факультет педінституту приєднано до Київського університету і лише 1972 року тут було відновлено природничо-географічний факультет. 

У 1930-х роках у Київському комерційному інституті сформувався вагомий економіко-географічний осередок, де в навчальному плані на економіко-географічні дисципліни відводилося 6 годин на тиждень. З 1951 року в створеному на його місці Київському інституті народного господарства діяла кафедра історії народного господарства і економічної географії (у 1961-62 роках існували як дві окремі кафедри), з 1988 року – кафедра розміщення продуктивних сил. З 1973 до 1989 року в Київському торгово-економічному інституті функціонувала кафедра економічної географії. 

В результаті реорганізацій 1996 року в Національному аграрному університеті на факультеті землевпорядкування створено кафедру геодезії та картографії. 2006 року в Національному авіаційному університеті створено кафедру країнознавства і туризму – важливий осередок київських географів. 

Викладачі географічного факультету Київського державного університету, 1955 рік

Президент УГТ  Я. Олійник та віце-президент УГТ Л. Руденко з Президентом НАН України Б. Патоном на відкритті нового корпусу географічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Академічна географічна наука

 У заснованій 1918 року Українській Академії Наук (з 1921 – Всеукраїнська Академія Наук, ВУАН) на історико-філологічному відділу діяла кафедра історичної географії, а з 1927 року на фізико-математичному відділі окрема кафедра географії, пізніше – кафедра гідрології.

1919 року було створено Комісію по вивченню природних багатств України, яку 1927 року реформовано у Комісію по вивченню продуктивних сил України, на базі якої 1934 року організовано Раду по вивченню продуктивних сил.

1923 року у Всеукраїнській Академії Наук було створено Товариство економістів, керували яким економіко-географи К. Воблий (голова Президії), Г. Кривченко (заступник голови), А. Синявський (член Президії). У другій половині 1920-х років К. Воблий очолював Комісію ВУАН по вивченню народного господарства України. У 1928-30 роках був віце-президентом АН УРСР.

1926 року створено Український науково-дослідний геологічний інститут Народного Комісаріату освіти УРСР, а наступного року – Національний геологічний музей УРСР, які очолив академік П. Тутковський. 1930 року Український науково-дослідний геологічний інститут передано АН УРСР, а 1934 року об'єднаний з музеєм в Інститут геології АН УРСР (з 1939 року – Інститут геологічних наук).
Протягом 1934-36 років було ліквідовано відділи і кафедри ВУАН, а її трансформовано на Академію наук УРСР як асоціацію галузевих інститутів. Зокрема, в новоствореному Інституті економіки АН УРСР створено відділ (з 1939 – сектор) економічної географії.

1959 року Раду по вивченню продуктивних сил перетворено на науково-дослідну установу на правах інституту АН УРСР. 1964 р. відповідно до Постанови Президії АН УРСР «Про розвиток в Академії наук УРСР досліджень у галузі географії» в Інституті геологічних наук АН УРСР створено Сектор географії, 1967 року його наукові підрозділи включено до складу Ради по вивченню продуктивних сил УРСР АН УРСР, а 1970 року перетворено на Сектор комплексних географічних досліджень АН УРСР, 1981 року – на Відділення географії (з 1980 року у складі Морського гідрофізичного інституту, з 1983 – в Інституті геофізики АН УРСР).

Важливими подіями часів незалежної України стало створення Інституту географії у 1991 році та заснування Українського географічного журналу, що виходить друком з 1993 року. 2010 року ліквідовано раду по вивченню продуктивних сил України НАН України. Натомість створено Державну установу “Інститут економіки природокористування та сталого розвитку Національної академії наук України”.

Почесний Президент УГТ П. Шищенко та Президент УГТ Я. Олійник з майбутнім поколінням географів

Галузева географічна наука

Гідрологія та метеорологія. 1921 року створено Українську метеорологічну службу (Укрмет), яку згодом об'єднано з гідрологічною службою в Гідрометеорологічний комітет УСРР, до складу якого увійшли всі метеорологічні та гідрологічні служби, що існували в Україні (згодом – гідрометеорологічний інститут, Управління гідрометеорологічної служби УРСР). У 1920-х роках року на базі метеорологічної обсерваторії Київського університету створено Київську магнітно-метеорологічну обсерваторію (підпорядковувалася Укрнауці, Гідрометеорологічному комітету УРСР), а 1944 року – Київську науково-дослідну геофізичну обсерваторію. Цього ж року організовано Київську науково-дослідну гідрологічну обсерваторію.

1953 року на базі київських гідрологічної та геофізичної обсерваторій створено Науково-дослідний інститут гідрометеорології, з 1983 р. – український регіональний НДІ Держкомітету з гідрометеорології і контролю за природним середовищем. 1956 року на базі відділів Українського управління гідрометслужби організовано Київську метеорологічну обсерваторію, яку 1973 року реорганізовано в Українську гідрометеорологічну обсерваторію. На початку 1980-х створено Гідрометцентр, а гідрометеорологічну обсерваторію перетворено на Київський центр спостережень та контролю забруднення навколишнього середовища, з 1986 року – Український центр радіаційного контролю забруднення природного середовища, з 1996 року – Центральна геофізична обсерваторія. З 2005 року входить до структури управління МНС України.

1991 року на базі Українського управління гідрометеорологічної служби утворено Державний комітет України з питань гідрометеорології, з 2000 року – Департамент гідрометеорологічної служби і моніторингу у складі Міністерства екології та природних ресурсів України. 2001 року утворено Державну гідрометеорологічну службу у складі Мінекоресурсів України, а з 2006 року у складі МНС України.

Картографія. 1944 року створено Київську картографічну фабрику Головного управління геодезії і картографії (ГУГК) СРСР, з 1962 року фабрика №1, але картоукладальний підрозділ мав допоміжне значення і обсяги картоукладальних робіт були невеликими. 1975 року картографічну фабрику реорганізовано у Науково-редакційне картоукладальне підприємство ГУГК СРСР, і відтоді вона спеціалізується винятково на редакційно-укладальних роботах, оформленні карт і підготовці їх до видання.

1991 р. утворено Головне управління геодезії, картографії та кадастру України при Кабінеті Міністрів України (Укргеодезкартографія, з 1999 року – Департамент геодезії, картографії та кадастру Міністерства екології та природних ресурсів України, у складі Держкомзему, аз 2012 року – як Управління топографо-геодезичної служби і картографічної діяльності у складі Державного егенства земельних ресурсів України), Київське науково-редакційне картоукладальне підприємство (КНРКП) стало структурним підрозділом державної картографо-геодезичної служби України. З 1993 року реорганізовано у Державне науково-дослідне та експериментально-виробниче підприємство картографії (НВП «Картографія»), а з 2001 року – Державне науково-виробниче підприємство «Картографія». 2012 року

1989 року колишні працівники Науково-редакційного картоукладального підприємства заснували кооператив "Картінформ", з 1991 року – мале підприємство "Мапа ЛТД" (з 1998 року - ТОВ "Видавництво "Мапа"). У другій половині 1990-х років розпочало свою діяльність акціонерне товариство "Інститут передових технологій". 1998 року на базі його науково-виробничого центру “Геодезкартінформатика” Українського аерогеодезичного підприємства створено Науково-дослідний і виробничий інститут геодезії, картографії та геоінформатики, з 2000 року – Науково-дослідний інститут геодезії і картографії.